Новы нумар


Марыя Каламайска-Саед. Ці сапраўды такімі падступнымі былі езуіты?

У 2002 г. у Маскве выйшла грунтоўная, цікавая, напісаная з выкарыстаннем вельмі багатага матэрыялу манаграфія Інэсы Слюньковай, прысвечаная гісторыі манастырскай архітэктуры Беларусі[1]. Раздзел пра выдатныя збудаванні езуітаў, якія часта сустракаюцца на гэтых землях, распачынаецца не гісторыяй Ордэна і не пералікам рысаў, уласцівых яго архітэктурнай спадчыне, а доўгай (аж на пяць друкаваных старонак) вытрымкай з дакумента пад назвай “Проект о уничтожении Грекороссийского Вероисповедания в отторженных от России областях, представленный 1768го года Государственным чинам одним ксендзом езуитским”, знойдзенага аўтаркай у фондах Расійскага галоўнага архіва старажытных актаў у Маскве, які яна яўна палічыла аўтэнтычным і, насуперак даце, прапісанай у загалоўку, аднесла да пачатку XVIII ст.[2]. Яго змест падаўся мне такім дзіўным і адначасова сенсацыйным, што я вырашыла выправіцца ў маскоўскі архіў, каб пазнаёміцца з арыгіналам[3]. Першыя мае сумненні выклікалі ўжо ўнутраныя асаблівасці дакумента, укладзенага на рускай мове, а каліграфічны характар недвухсэнсоўна паказваў на другую палову XIX ст. (гл. ілюстрацыю).

Больш блізкае знаёмства з рукапісам дазволіла ідэнтыфікаваць яго як пераклад тэксту, вядомага як “Праект знішчэння праваслаўя” або таксама “знішчэння рускага народа” (беларусаў і ўкраінцаў), які неаднаразова – хоць і з вялікай адвольнасцю ў датаванні і вызначэнні аўтарства – закідаўся ў віну палякам у расійскіх публікацыях[4]. Датаванне яго вагаецца ад канца XVII ст. да 1788 г.; аўтарства ж прыпісвалася розным людзям – езуіту Яну Алаізію Кулешу, які нібыта прадставіў яго на варшаўскім Сейме 1717 г. (што было б для яго не так проста, паколькі ён памёр 13 студзеня 1706 г.)[5], нейкаму ксяндзу Кубалю або С. Жаброўскаму – быццам бы езуіту і віленскаму каноніку[6], што, зрэшты, нідзе не знаходзіць пацвярджэння. Нават калі заплюшчыць вочы на яўную непраўдападобнасць прыналежнасці манаха да асяроддзя канонікаў Віленскага кафедральнага капітула, ніводнага Жаброўскага з імем, якое пачыналася б на С, няма ані сярод польскіх езуітаў (хоць з такім прозвішчам іх было адзінаццаць, у тым ліку восем – у XVIII ст.)[7], ані сярод членаў Віленскага капітула[8].

У расійскай гістарыяграфіі гэты варожы план згадваўся з пачатку XIX ст. Першым пра яго напісаў Мікалай Бантыш-Каменскі ў працы пра Берасцейскую унію і пераслед праваслаўя ў Рэчы Паспалітай, выкананай у 1795 г. па даручэнні графа Аляксея Мусіна-Пушкіна, оберпракурора Найсвяцейшага сінода, і надрукаванай у 1805 г.[9]. Поўная версія тэксту “Праекта” (на польскай мове) была апублікавана ў 1848 г. у зборніку дакументаў, выдадзеным Дзяржаўнай археаграфічнай камісіяй[10]. У каментары выдаўцоў не прыводзіцца сігнатура рукапісу, які паслужыў асновай публікацыі, адзначаецца толькі, што яго экзэмпляры зберагаюцца ў архівах Львоўскай мітраполіі – “Перамышльскай епархіі, Львоўскай стаўрапігіі і іншых тамтэйшых манастыроў”[11]. Скарочаны пераклад дакумента на рускую мову пад назвай “Проект касательно искоренения руского народа в польских владениях, представленный на экстраординарном сейме 1717 г.”, што захоўваецца ў фондах бібліятэкі Нацыянальнай акадэміі навук Украіны, мае прыпіску, якая пярэчыць загалоўку і сцвярджае, што гэта копія арыгінала 1788 г. з архіва Перамышльскай лацінскай кафедры[12].

Не будзем прыводзіць іншых заблытаных версій наконт датавання і аўтарства арыгінала, а звернем увагу на сам змест дакумента. Паспрабуем таксама прыблізна вызначыць асяроддзе, абставіны і час з’яўлення гэтага твора, які варта прызнаць досыць груба злепленай ананімным аўтарам фальсіфікацыяй, які ён, абліваючыся атрутным потам, сфабрыкаваў у часы праўлення Станіслава Аўгуста Панятоўскага. Гэты аўтар, відаць, паходзіў з ніжэйшага праваслаўнага духавенства, хутчэй за ўсё, з тэрыторыі Украіны або, што нават больш верагодна, з самой Расіі, паколькі пастаянна дэманструе сваё поўнае няведанне палітычных рэалій і грамадскіх стасункаў позняй Рэчы Паспалітай. Ён таксама між-волі выяўляе сваю недастатковую адукаванасць, ужываючы паняцці і звароты, якія не маглі з’явіцца ў тэксце, напісаным польскім езуітам – прычым ні ў 1768, ні тым больш у 1788 г., калі Ордэн ужо 15 гадоў як не існаваў.

Прадметам нашага аналізу будзе збераганы ў РГАДА рукапіс (як сцвярджаецца, 1768 г.), дзе ўжо ў загалоўку можна натрапіць на два наступныя перлы: па-першае, праваслаўе называецца “грэка-расійскім веравызнаннем”, тады як гэты тэрмін стаў ужывацца толькі з пачатку XIX ст., прычым толькі на землях колішняй Рэчы Паспалітай; па-другое, усходнія ваяводствы Рэчы Паспалітай называюцца “адарванымі ад Расіі абласцямі”, што яскрава сведчыць пра палітычную пазіцыю аўтара, а ўскосна – і пра яго нацыянальную прыналежнасць.

У першым сказе тэксту гаворыцца, што адна з умоў цэласці і бяспекі дзяржавы – еднасць веры паміж падданымі, а так мог заявіць толькі чалавек, які, не зведаўшы іншага ладу, апрача самадзяржаўя, магчыма, нават не ўсведамляў, што ў Рэчы Паспалітай прэвалявала паняцце “грамадзянін”, і не ведаў, што яно азначала ў кантэксце палітычнага ўладкавання дзяржавы. (Тое самае ў польскім тэксце: “Zaczem stany krolestwa i każdy w szczegolności Polak, jeżeli chce ocalić i ubezpieczyć Oyczyznę, ten na siebie włożyć powinien obowiązek, ażeby obrządek grecki, obrządkowi łacińskiemu przeciwny, już to wzgardą, już prześladowaniem, już uciśnieniem tenże zachowujących, już innemi, ile być może najskuteczniejszemi znosił sposobami”[13].)

Палякі ў вачах аўтара выглядалі, відаць, не надта сімпатычна, калі да іх меўся быць звернуты заклік, каб «дзяржаўныя чыны [у польскім тэксце “stany krolestwa”[14]]і кожны паляк, які хоча захаваць цэласць і бяспеку сваёй айчыны, абавязаны, каб грэцкае веравызнанне, лацінскаму супраціўнае, усяляк выводзіць, то пагардай, то пераследам, то прыцясненнем тых, якія яго трымаюцца, і іншымі, наколькі гэта магчыма, дзейснымі сродкамі».

Для паспяховага выкаранення грэцкай веры і замены яе лацінскім веравызнаннем былі прапанаваны наступныя сродкі.

1. Трэба намагацца захоўваць бачнасць сяброўства з Расіяй і дзеля гэтага выбіраць на трон такіх гаспадароў, да якіх яна была б прыхільная, а тым самым – на сваю шкоду – не сачыла б пільна за іх дзейнасцю.

[Ці не было гэта рэхам агітацыі на карысць выбрання каралём яўна сімпатычнага Расіі Станіслава Аўгуста Панятоўскага?]

2. Шляхта грэцкай веры, хаця б і належала да ўніяцтва, а тым больш дызуніты – не павінна дапускацца ні да якіх пасадаў.

[Гэта поўная бяссэнсіца і сведчанне адсутнасці ў аўтара найменшага разумення сітуацыі, якія існавала ў Рэчы Паспалітай.]

Кожны паляк павінен у кампаніях пазбягаць русінаў, не завязваць з імі прыязных суседскіх стасункаў, хіба што дзеля ўласнай карысці, а ў размовах, што вядуцца ў іх прысутнасці, заводзіць гаворку перш за ўсё пра рускія забабоны. Аўтар упэўнены, што тады кожны захоча хутчэй змяніць веру і вырачыся сваёй колішняй русінскасці, чым усё жыццё цярпець столькі непрыемнасцяў і засмучэнняў.

[Тут фальсіфікатара выдае наіўная хітрасць гэтага быццам спосабу, заўважым надзіва блізкая мысленню маскоўскіх праціўнікаў Польшчы і каталіцызму. Падобныя падазрэнні выклікаюць і наступныя пункты, дзе надта ж выяўляюцца таксама сляды народнага антысемітызму.]

3. Заможныя абывацелі не могуць прымаць русінаў на службу, асабліва там, дзе яны маглі б атрымаць хоць нейкую адукацыю, – хіба толькі маючы надзею, што дзякуючы гэтаму яны адступяцца ад сваёй веры.

  1. Заможных рускіх мяшчан трэба даводзіць да галечы і цемры; уладальнікі прыватных гарадоў могуць вельмі проста загубіць русінаў засяленнем у горад яўрэяў, якія выцесняць ранейшых мяшчан, прымушаючы іх перайсці ў сялянскае саслоўе. У каралеўскіх гарадах ураднікі павінны змушаць і прывучаць мяшчан да паншчыны, а апрача засялення яўрэяў паклапаціцца таксама пра прыцягненне ў горад рыма-каталікоў. Прававыя акты, як магдэбургскія, так і іншыя, павінны выдавацца толькі па-польску.
  2. Епіскапы (уладыкі) павінны быць шляхецкага саслоўя і прызначацца з тых, хто знаходзіцца ў сваяцкіх сувязях з родамі рымска-каталіцкага веравызнання, каб пры жыцці спрыялі апошнім, а пасля смерці спадчына дасталася не русінам, а палякам.

[Гэта таксама байка родам з прымітыўнай расійскай прапаганды.]

6. “Нашы” ж (г. зн. рымска-каталіцкія) біскупы павінны імкнуцца да таго, каб рускія епіскапы мелі толькі тытул вікарыяў, падлягалі нагляду нашых прэлатаў і іх публічна павучалі.

[Перакладчык, хутчэй за ўсё, зусім не арыентаваўся ў іерархіі рымска-каталіцкай царквы, паколькі не адрознівае пасады суфрагана (біскупа-памочніка) ад вікарыя і нават не ведае правільнага гучання самога тэрміна, бо піша пра “вікарных”. У польскай версіі гэты фрагмент гучыць так: “Ażeby władykowie sufraganow tylko tytuł mieli, pod taką dependencją i zwierzchnością zostając, ażeby oni i ich popi od naszych prałatow wizytowani, a w nieprzystoj-nościach publicznie karani i w zabobonach swych przestrzegani byli”[15].]

7. Няхай рускія святары назаўсёды застаюцца неадукаваныя і цёмныя, не ведаюць парадку сваіх абрадаў і не разумеюць прычын іх з’яўлення ў расійскай царкве. Для ўтрымання папоў у глыбокай цемры добры сродак – беднасць, а таму:

– землеўласнікі няхай нічога ім не ахвяруюць;

– кожны, хто хоча зрабіцца святаром, павінен выкупіць у папярэдніка зямлю для ўтрымання сябе і сваёй сям’і, за што абодва будуць абцяжараны грахом сіманіі;

– надзеленыя правам прадстаўляць кандыдата на пасаду святара павінны за выдачу такога прадстаўлення браць плату;

[Тут перакладчык, які не арыентаваўся ў царкоўным праве, памылкова зразумеў тэрмін “ius praesentandi”, што азначае прыналежны фундатару царквы прывілей рэкамендаваць епіскапу кандыдатуру будучага святара, і палічыў яго адпаведнікам рускага “право давать одобрение”; дый у лацінскай мове, відаць, цьмяна разбіраўся, бо ў яго версіі тэксту з’явіўся цалкам пазбаўлены сэнсу выраз “ius representandi”.]

– пры выдачы прадстаўлення нельга апісваць царкоўныя землі, бо такія дакументы могуць паслужыць заменнікам эрэкцыйных актаў, якімі карыстаецца наша (г. зн. лацінскае) духавенства;

– святарам не трэба дазваляць нідзе браць гарэлку, апрача як у яўрэяў-арандатараў, а калі яўрэй зловіць з ёю святара на дарозе або знойдзе ў яго дома, дык адразу можа забіраць з яго сялібы пару валоў. Нельга таксама малоць збожжа на якім-небудзь млыне, апрача вызначанага, а калі святар парушыць гэтае патрабаванне, то яўрэі няхай разбіраюць свіран і забіраюць сабе збожжа;

(“Гэтымі і падобнымі сродкамі, – піша аўтар, – нашы продкі многіх схізматыкаў прымусілі вярнуцца да адзінай царквы, дык і мы такім чынам рэшту, з Божаю дапамогаю, пераробім на ўніятаў, каб з часам усіх перавярнуць на рыма-каталікоў.”)

– святарам трэба забараніць узбагачацца за кошт нашых сялян: калі памрэ хто з падданых, то ўладальнікі і аканомы маёнткаў павінны выклікаць нашчадкаў памерлага і сказаць ім, колькі заплаціць за хаўтуры. Калі ж святар не задаволіцца вызначанай платай і не захоча памерлага хаваць, дык мясцовая грамада мусіць узяць цела і занесці яму на двор. Строга лімітаваўшы паборы святароў, мы давядзём іх да такой нэндзы, што яны не будуць мець больш-менш прыстойнага адзення, а тым больш багацця і не змогуць даваць сваім дзецям добрую адукацыю.

Усе мы павінны старацца прапанаваць гэты праект на сейме нашым біскупам. Дзякуючы гэтаму мы здабудзем удзячнасць сялян і выклічам у іх нянавісць да святароў, а тым самым лягчэй схілім іх на свой бок.

8. Сем’і святароў павінны ва ўсім залежаць ад мясцовага пана і для большага прыніжэння мусяць сурова карацца за найдрабнейшую правіну. Папоўскія сыны, за выключэннем аднаго, які мае заняць месца бацькі, не павінны вызваляцца з сялянскага саслоўя.

Пад выглядам клопату пра асвету можна таксама зрабіць такім чынам, каб паповічы, якія не дасягнулі адпаведнага ўзроўню адукацыі, назаўсёды заставаліся сялянамі ў сваіх паноў. Паколькі яны маюць роўны са шляхтай доступ да нашых публічных школ, то вучні шляхецкага стану павінны іх цкаваць. Бацькі падкажуць спосабы, а настаўнікі будуць спрыяць гэтаму і самі іх пераследаваць. Шляхецкія дзеці, учыніўшы якую-небудзь правіну, змогуць спіхнуць адказнасць на русінаў, а русіны, калі ўсё ж атрымаюць добрую адукацыю, будуць тлумачыць свайму народу, што таемствы рымскай царквы нічым не горшыя за таемствы расійскай царквы, што рымска-каталіцкая і грэцкая вера – гэта адно і тое ж. З цягам часу ўсё гэта можа паслужыць лягчэйшаму навяртанню асабліва ўпартых праваслаўных.

[Пасаж пра школы чарговае сведчанне незнаёмства з рэальнасцю; да таго ж, у ім бракуе паслядоўнасці, бо, з аднаго боку, гаворка вядзецца пра вольны доступ да школ, а з другога пра непераадольную перашкоду для атрымання адукацыі, якую робіць прыналежнасць да сялянскага стану.]

9. Тых, хто захоча абраць духоўны сан, трэба ўгаворваць даваць зарок бясшлюбнасці; нашы намеры цалкам дасягнуць сваёй мэты, калі ўсе, хто збіраецца стаць святаром, будуць з ахвотай выбіраць бясшлюбнае жыццё, бо пасля смерці бясшлюбных папоў іх не будзе каму замяніць. Сялянскім дзецям забараніць вучыцца, паповічаў не будзе, рускай шляхты таксама мала, дый тая зусім неадукаваная – і так дойдзе да таго, што на гэтыя пустыя месцы мы пачнём прызначаць парафіяльных ксяндзоў (plebanos) нашай рымска-каталіцкай веры.

[Дзівоснай наіўнасці прапанаванага спосабу спадарожнічае брак паслядоўнасці, бо адкуль жа набярэцца такая маса каталіцкіх ксяндзоў, калі паводле азначэння тыя мусяць трымацца цэлібату.]

10. Дзецям сваіх сялян трэба забараніць вучыцца ў прыцаркоўных школах, бо вывучаны селянін уцякае ад свайго пана і шукае волі, на што скардзяцца Руска-Валынскае і Брацлаўскае ваяводствы.

[Тут звернем увагу на назву Валынскага ваяводства, якая ў такой форме ніколі не ўжывалася ў Польшчы. Тэзу пра шкоднасць адукацыі для сялян, на жаль, нельга прызнаць выдумкай фальсіфікатара, бо ў XVIII ст. яе падзяляла большасць шляхты.]

11. Каб лягчэй загубіць рускіх, трэба запісваць у асобнай кнізе ўсе непрыстойнасці, абразлівыя словы і ўчынкі супраць рыма-каталікоў. Трэба распускаць скіраваныя супраць іх плёткі і таемна падкідаць ад імя святароў, а яшчэ лепш – ад імя саміх епіскапаў творы, варожыя Рэчы Пас-палітай, польскаму імені і рымска-каталіцкай веры, падбухторваць да забойстваў і бунтаў – усё дзеля таго, каб для духавенства і свецкіх асоб, для сенатараў і шляхты гэта стала падставай і нагодай для ажыццяўлення выратавальнай місіі знішчэння ў Польшчы грэцкай веры.

[Цяжка паверыць у такую прасцяцкую і небяспечную шчырасць якога б там ні было польскага аўтара; затое дэманізацыя палякаў мае ўсе рысы прапагандысцкага запалу.]

12. Калі ўдасца паклёпам, падманам ці ганьбаваннем перавярнуць рускіх на каталікоў, то з Божай дапамогай на ўсёй Русі расквітнее рымска-каталіцкая вера.

[У гэтай фразе таксама хутчэй гучаць апасенні праваслаўнай Масквы, чым надзея грамадзяніна Рэчы Паспалітай, у якой большасць жыхароў належала да Ус-ходняй царквы.]

13. Трымаючыся сваёй веры, рускі народ гатовы падняць бунт, якога Рэч Паспалітая не здолее задушыць з-за малалікасці войска, але тады бунтаўнікоў для супакаення можна аддаць татарам, а на апусцелыя зем-лі засяліць палякаў і мазаўшан. Расія не заступіцца за русінаў, калі яны зробяцца ўніятамі, бо ўніятаў Расія ненавідзіць больш, чым нас, і зычыць ім як найбольшых няшчасцяў.

[Фальсіфікатар прытрымліваўся досыць дзіўнага пераканання, што палякі і мазаўшане гэта два розныя народы. Выглядае, аднак, што ён быў надзелены прарочым дарам, бо ідэя наконт татараў і засялення рускіх земляў этнічна чужым насельніцтвам прыгожая прэлюдыя да таго, што ў свой час удалося зрабіць Сталіну.]

Робячы гэтак, мы, без сумнення, з часам дасягнем таго, што народ Польскага каралеўства стане жыць ва ўзаемнай любові, згодзе і еднасці; што Польшча здабудзе ўсеагульную павагу, узыдзе на найвышэйшую ступень магутнасці, перад якой будуць трымцець іншыя народы; што рымска-каталіцкая рэлігія распаўсюдзіцца больш як на 160 квадратных міль – словам, што мы ўратуем цэласць і бяспеку Айчыны і захаваем іх.

[Невядома, для чаго спатрэбілася прыводзіць такую дакладную лічбу, тым больш калі ўлічыць, што ў маштабах Рэчы Паспалітай тэрыторыя ў 160 квадратных міль не выглядала надта вялікай.]

Нарэшце адзначым, што Русь, захаваўшы сваю веру, – няважна, ці адыдзе яна ад схізмы, ці зноў далучыцца да яе, – можа пагражаць Польшчы нападам; затое, навярнуўшы яе ў рымска-каталіцкае веравызнанне, мы адбяром у простага люду надзею на аднаўленне іх веры, а потым, цесна звязаўшы з сабою, зробім гэты люд непрыхільным да Расіі, у чым няхай нам Бог дапаможа. Амін.

Чытанне прыведзенага тэксту выклікае застрашэнне і глыбокую агіду. Такая, несумненна, і была задума аўтара. Варта, аднак, падрабязней спыніцца на часе, абставінах з’яўлення і прызначэнні гэтага дакумента, які толькі з выгляду мае дачыненне да сітуацыі ў Рэчы Паспалітай у 1768 г. Гэтаму пярэчаць шматлікія адзначаныя вышэй памылкі і няправільнае ці наогул перакручанае разуменне тагачасных рэалій. З гэтага вынікае, што аўтарам не мог быць чалавек, які жыў у тыя часы і ў тым грамадстве, і хоць ён і спрабуе выдаць сябе за паляка, заклапочанага дабрабытам сваёй краіны, уся яго аргументацыя надта яўна выдае расійскія фобіі. Калі прыгадаем, што адна з такіх фобій – дэманізаванне ролі езуітаў, дык робіцца зразумелым, чаму аўтар, які прапануе палякам такія падступныя спосабы барацьбы з праваслаўем, выдае сябе за прадстаўніка менавіта гэтага Ордэна. Бо вастрыё антыкаталіцкай і антыпольскай прапаганды заўсёды было скіравана найперш супраць езуітаў, у якіх бачылі хітрых эмісараў Ватыкана, ганіцеляў праваслаўя і ўсёй Святой Русі, якія інспіруюць і актыўна падтрымліваюць варожыя памкненні польскіх паноў і наогул з’яўляюцца служкамі сатаны. Наш аўтар жыўцом узяты з гэтай чорнай легенды, аднак яго подлыя нагаворы часам такія наіўныя і настолькі прасякнутыя рысамі народнага падання пра злога чараўніка, што робіцца відавочна: яны маглі нарадзіцца толькі ў абмежаваным і разлютаваным розуме стваральніка гэтага персанажа.

Тут, безумоўна, паўстае пытанне: хто і навошта намаляваў такога польска-каталіцкага монстра? Незразумелыя і яшчэ дзве акалічнасці: навошта гэты польскі езуіт у 1768 (ці 1788) г. звяртаўся да палякаў па-руску і якім цудам ён мог у сваёй падрыўной рабоце карыстацца каліграфічным пісьмом, тыповым для другой паловы XIX ст.?

Адказ на пытанне пра прычыны фабрыкацыі дадзенага дакумента не такі просты. Мова і час напісання, а таксама погляд на каталікоў як на ворагаў праваслаўя і Расіі дазваляюць меркаваць, што яго з’яўленне магло быць звязана з напружанасцю, выкліканай сей-мавай канстытуцыяй 1774 г., скіраванай супраць іншаверцаў, г. зн. тады, калі пры актыўным спрыянні Расіі адрадзіліся ўсе старыя міжканфесійныя канфлікты (заўважым – не пазбаўленыя і палітычнага аспекту). Ці ж было гэта, аднак, падставай для прыцягнення езуіцкага жупела? Выглядае, што так, паколькі дадзены матыў расійскай прапаганды здавён быў традыцыйным, правераным і эфектыўным. Ён лёгка знаходзіў водгук найперш у неадукаваных слаёў насельніцтва і трывала зберагаўся ў народнай традыцыі, якая ў тройцы “паляк – яўрэй – езуіт” бачыла без перабольшання д’ябальскую небяспеку. Тым самым трэба прызнаць, што гэты нібыта езуіцкі праект знішчэння праваслаўя быў адрасаваны расійскаму грамадству. Нельга таксама выключаць, што яго мэтай была падрыхтоўка глебы для скасавання уніі – недаравальнага адступлення ад праваслаўнай царквы, якое тым больш было ў значнай меры ажыццёўлена намаганнямі езуітаў.

Такім чынам, канчатковая выснова наступная: мы маем справу з фальсіфікацыяй, у якой зусім не беспадстаўна з’явілася дата 1768 г. – год стварэння Барскай канфедэрацыі, ультракаталіцкага згуртавання, якое выступала супраць умяшання Расіі ва ўнутраную палітыку Рэчы Паспалітай і супраць сеймавай канстытуцыі 1764 г. аб ураўнаванні ў правах дысідэнтаў. Нягледзячы на разгром канфедэрацыі расійскімі войскамі, стрэмка засталася і прывяла да з’яўлення вышэйзгаданага твора.

Многае праясняе той факт, што разгляданы рукапіс паходзіць са збораў Таварыства аматараў духоўнай асветы, заснаванага ў 1863 г. пры Маскоўскай епархіяльнай бібліятэцы[16]. Красамоўны і момант публікацыі аналагічных перакладаў – у 1862 г. у Кіеве, а ў 1856 і 1889 г. у Вільні, г. зн. у перыяд максімальнага пераследу каталіцкай царквы на далучаных да Расіі землях Рэчы Паспалітай[17].

Невядома, які рэзананс гэтая падзея выклікала ў той час, але, як падаецца, ён быў досыць значны, калі дагэтуль зберагаецца ў свядомасці вызнаўцаў праваслаўя. Можна нават гаварыць пра актуалізацыю дадзенай тэмы, сведчанне чаго – свежыя публікацыі, прыведзеныя ў грунтоўным, аб’ектыўна напісаным артыкуле ў “Энцыклапедыі гісторыі Беларусі” (1998)[18], а таксама тры публікацыі І. Слюньковай, якая расійскі пераклад прыкладна 1863 г., цалкам некрытычна прыняты ёю за арыгінал XVIII ст. і за доказ польскага падступства, у 1999 г. прадставіла на міжнароднай канферэнцыі ў Мінску, у 2002 г. значную яго частку змясціла ў карыснай наогул кнізе, дзе ён паслужыў уступам да раздзела пра езуіцкую архітэктуру на беларускіх землях, а ў 2007 г. яшчэ раз апублікавала цалкам[19].

Апісанаму тут ланцугу падзей дала пачатак канстытуцыя “Пра паповічаў”, ухваленая на канвакцыйным сейме 1764 г., поўны тэкст якой гучаў так: “Перадухіляючы агульную ва ўсіх рускіх краях яўную небяспеку, выкліканую тым, што ў тых краях множыцца колькасць гультаёў, сыноў святароў plebeiae conditionis [плебейскага стану], што засталіся sine servitio et artificio [без службы і рамяства], якіх завуць паповічамі, то з тых кожны, хто да пятнаццаці гадоў да навукі ў школе ці да рамяства якога ў горадзе не далучыцца або пасля сканчэння вучобы ці атрымаўшы рамяство, так да сану духоўнага non aspirans [не імкнецца], і пры гэтым да цэхаў у горадзе не належыць, то такі робіцца subditatui [падданым] уласных adjungimus [далучаных] калятараў”[20].

Як відаць, гэтая пастанова датычылася толькі нашчадкаў рускіх святароў плебейскага саслоўя, і то толькі тых, хто да пятнаццаці гадоў не авалодаў ніякай навукай.

Адказам зацікаўленых асоб была петыцыя пра скасаванне згаданай канстытуцыі, складзеная ў тым жа 1764 г. і, відаць, нават надрукаваная, хоць звесткі на гэты конт цьмяныя. Яе тэкст быў апублікаваны ў 1848 г. у цытаваным ужо зборніку “Дополнения к актам историческим относящимся к России собраний в иностранных архивах и изданы Археографической Коммиссиею” (С.-Пецярбург, 1848, с. 226–229):

LXXXII

Supplicium ad Reipublicae Polonicae status cleri ruthe-nici, de annihilanda constitutione, qua filii parochorum orthodoxorum unitorumque coacti fuerunt ad eligendum statum subditatus.

Прошение русскаго духовенства чинам Польской Речи Посполитой об отмене конституции, по силе которой сыновья священников православных и унияцких принуждены были вступать в крепостное состояние, 1764 г.

Сыны рускіх святароў, ад пачатку веры святой каталіцкай на Русі, заўсёды вольныя былі выбіраць сабе саслоўе і да духоўнай толькі юрысдыкцыі належалі, і так было на падставе правоў і прывілеяў, атрыманых ад рускіх князёў – Уладзіміра Вялікага і Данілы, караля Галіцкага, [с. 227] сына княжага Льва, Вітаўта і каралёў польскіх спадчынных: Уладыслава, Казіміра, Аляксандра; пацверджаных Жыгімонтам I, Жыгімонтам III і Янам Казімірам; ухваленых найвышэйшымі саслоўямі Рэчы Паспалітай на генеральных варшаўскіх канфедэрацыях 1648 і 1668г.,а потым канфірмаваных на сеймах шчаслівай каранацыі каралёў польскіх Міхала ў 1669 г. ды Яна III у 1674 г., а каралямі Аўгустам II і Аўгустам III, для абуджэння між падданых удзячнай памяці, адноўленых і пацверджаных.

А што на сейме канвакцыйным у годзе сёлетнім 1764-м выйшла канстытуцыя пра сыноў рускіх святароў з пазбаўленнем іх правоў, ім прыналежных, абавязковая для ўсіх станаў найяснейшай Рэчы Паспалітай, дык ведаць трэба, што пастаноўлена ў той канстытуцыі: 1) сыноў святарскіх plebeae conditionis [плебейскага саслоўя], якія sineservitioet artificio [без службы і рамяства] засталіся; 2) якія да 15 гадоў да школ ці да навучання рамяству не паступілі, ad subditatum [да падданых] належаць павінныя; 3) нават тыя,хто па сканчэнні вучобы да духоўнага сану не далучыўся, ані ў цэхі не ўступіў, – кожны ў падданстве застацца павінен.

Што да першага пункта, дык ведаць трэба, што святары рускія чатырох станаў бываюць: адны з радавітай шляхты, другія – з вольных гараджан, іншыя з духоўнага даўняга саслоўя successive [спадчынна] род вядуць, іншыя – з падданых, якія ад уласных памешчыкаў вызваленне ад падданства cum descendentibus suis атрымліваюць. Таксама між сыноў святарскіх ад пачаткаў веры святой і праз сотні гадоў гультаёў не было, якія заўсёды servitio Ecclesiae dediti [служэнню царкве былі прысвечаны]; у цяперашні ж час бацькі іх зазвычай не толькі па-руску вучаць, але і ў лацінскія школы аддаюць; тых, хто скончыў вучобу, адных у святары аддаюць, другіх у манахі; іншых жа, да гэтага стану няздольных ці жадання пазбаўленых, у гарадах, мястэчках і вёсках пасяляюць, да дыяканства прыцягваюць, а incapaces [няздольных] – выкарыстоўваюць у якасці псаломшчыкаў, званароў і іншых царкоўных служак; ці таксама ў гаспадарскіх работах, для падтрымкі сваёй здабываючы хлеб на пашы, прымяняюць.

Што да другога пункта гэтай канстытуцыі, дык пятнаццацігадовыя дзеці звычайна знаходзяцца sub potestate [пад кантролем] родных сваіх і бацькоў, не маючы права голасу, а пры іх адсутнасці – апекуны, прызначаныя паводле іх тастаменту, або блізкія сваякі імі валодаюць і распараджаюцца, і калі здарыцца ім што парушыць, дык бацькі ці апекуны за іх адказваюць; таксама ў гэтыя гады, паводле канстытуцыі, стану сабе яны выбіраць не могуць, будучы ў самай пары навучання, каб у наступныя гады да нейкага занятку далучыцца. Да святарства ж мусяць аж да дваццаці чатырох гадоў чакаць.

Што да трэцяга пункта, дык трэба заўважыць: у навуках, скажам, у рыторыцы, філасофіі, тэалогіі, у праве духоўным або цывільным, сын святарскі, калі б да стану духоўнага не меў жадання, а паводле гэтай пастановы, ужо не маючы магчымасці іншы стан сабе абраць, толькі быць рамеснікам і да цэху належаць або ў падданства ісці, – пасля выхаду са школы мусіў бы вучыцца нейкаму рамяству і ў цэх запісвацца або сялянскае саслоўе выбіраць, і, вольны in servilem [у рабстве], з невымоўнай крыўдай сваёй, з агідай да іншых, ад навучання ў школах адмаўляцца, а адукацыю і талент, немалой працай здабытыя, у зямлю закопваць. Stantibus his [тым самым] зняважаныя былі б прыродныя правы іх бацькоў – рускіх святароў, якія цалкам вольныя [с. 228] ва ўсім да тых часоў былі: бо хто ад вольных бацькоў паходзіць, той вольным быць павінен. Зняважаныя былі б правы і прывілеі князёў рускіх, вялікіх князёў літоўскіх і каралёў польскіх, дагэтуль непарушныя. Зняважаная была б канстытуцыя, на генеральнай канфедэрацыі сёлета прынятая (fol. 4. litt. L.). Зняважанае было б рашэнне найяснейшых паноў, якія таксама канстытуцыю падпісалі cum clausula [з агаворкай], salvis juribus Ecciesiae Graecae Latino-unitae[з улікам правоў адзінай грэка-лацінскай царквы]. Зняважанае было б juri majestatis [права маястату], паколькі пастановы польскіх манархаў, якія заўсёды прысягай пацвярджаліся, былі б зняпраўджаныя. Гэта прывяло б да абурэння дызунітаў і іх адмовы ад далучэння да святой еднасці, бо яны ўсіх вольнасцяў et usu [і выкарыстання] правоў сваіх, прыналежных сабе, г. зн. святарам, і сынам сваім, у Польшчы нароўні з уніятамі ўдастоеныя. Узнікне sequeretur defectus [наступны недахоп] вучоных людзей, здольных быць рускімі святарамі, а таксама прыдатных да царкоўнай службы, паколькі, падданствам абцяжараныя, адны ў Валахію, Турэччыну, Татаршчыну, дзе дазволена liberum exercitium [вольнае практыкаванне] хрысціянства (там ужо і епіскапы рукапаложаныя ёсць), іншыя ў блізкія да граніц Польшчы калоніі, нядаўна заснаваныя і ўжо значна польскім народам заселеныя, іншыя – у Вугоршчыну ды іншыя дзяржавы ўцякаць будуць. Іншыя духоўнага сану, такою пастановаю ўшчэнт прыніжанага, як хваробы стараніцца будуць, бачачы святарскіх дзяцей няшчасце ў ярме падданства, з калятарамі няспынныя сваркі, нечуванае ў іншых дзяржавах над цыганамі, жыдамі, караімамі, якія ad subditatum [да падданых] не належаць, прыніжэнне. Каб жа ж мірскіх святароў толькі з ліку бясшлюбных прызначаць, дык гэта немагчыма: бо кожны святар, з beneficium [службы] не маючы належнага прыбытку, здабывае хлеб з зямлі; ахвяраванні пры ўбостве прыхаджан мізэрныя, і калі б у яго не было падтрымкі ў выглядзе жончынага пасагу, ці той жа дапамогі ў гаспадарцы ад жонкі і дзяцей, што верна яму прыслугоўваюць, дык ён бы не меў належнага пракорму. Настане прастата ў суб’ектах і няздольнасць да свяшчэнства, а праз гэта шмат будзе пустых цэркваў, паколькі знайсці людзей вучоных і здольных кіраваць прыходам будзе цяжка. А тым самым не толькі верным хрысціянам, у пастулаты каталіцкай веры цяпер таксама пасвячоным, будзе расчараванне без належнага клопату пра іх душы, але і самім калятарам немалая ў даходах будзе страта, паколькі іх падданыя-русіны, прыпісаныя да прыходаў за мілю ці нават некалькі, ад набажэнстваў і ўдзелу ў таемствах вымушаныя будуць адлучацца. Нястачу набажэнстваў і пагаршэнне становішча святароў, каб не ўзнікла нагода падданым найяснейшай Рэчы Паспалітай пакідаць яе межы, нельга недаацэньваць, бо іншыя дзяржавы рознымі спосабамі з літасцю прабачэнне дораць збеглым падданым сваім, нават у Каралеўстве Польскім і Вялікім Княстве Літоўскім аселым, да вяртання на радзіму заахвочваюць, а ў нашай дзяржаве наадварот можа стацца.

Таксама варта заўважыць, што тыя, хто жывуць на цар-коўных землях, паводле статута Уладыслава Ягайлы за 1413 і 1433 г., у Кракаве выдадзенага і сынам таго ж Уладыслава ў 1458 г. пацверджанага, не падлягаюць свецкай юрысдыкцыі, атолькі духоўнай; дык за што жмаюць deterioris sortis [куды горш] трактавацца сыны святароў рускіх у параўнанні з памянёнымі жыхарамі, бо яны ж ад вольных бацькоў паходзяць іна зямлі царкоўнай жывуць, іпраз столькі вякоў ніколі супраць найяснейшай Рэчы Паспалітай не грашылі. Акалі каму надаралася (што між людзей любога саслоўя і становішча бывае) нешта парушыць, дык так і заўсёды належнай інстанцыяй паводле сваёй віны быў караны [с. 229], і гэтая таго ці іншага правіна на ўсіх кару наклікаць не можа.

Таму рускае духавенства пакорліва звяртаецца да станаў найяснейшай Рэчы Паспалітай, каб сыны, народжаныя святарамі, маглі б карыстацца вольнасцямі, якія ім належаць паводле столькіх правоў, і з тых вольнасцяў abusum [злоўжывання] ніколі не здзейснілі, каб вольныя былі ў выбранні сабе саслоўя– ці духоўнага,ціжаўнерскага,ці яшчэ якога, хто на што capax [здольны] будзе, а тым самым канстытуцыя, на сейме канвакцыйным супраць гэтай вольнасці прынятая, цяперашняга сейма пастановай каб была растлумачаная іпапраўленая згодна зправамі, ім прыналежнымі. За што ўдзячнае духавенства рускае, апроч звычайных абавязкаў малення Бога аб спасланні шчасця польскай дзяржаве, у мясцовых справах нястомна ўдзельнічаць будзе.

Supplicii titulo inscriptum: Жаданне духавенства рус-кага, якое да саслоўяў найяснейшай Рэчы Паспалітай у пакоры звяртаецца і аб станоўчым рашэнні просіць. Apographum illius typis expressum, sed admodum corruptum, relatum est a D. Zubrzycki[21], qui subinde notat, exemplar istud unicum in tota Galicia exitisse.

Пераклад Сяргея Петрыкевіча

Дадаткі

Москва, РГАДА, 626-1-88

[л. 1] Проект a(езуитский)[22]

о уничтожении Грекороссийского Вероисповедания в отторженных от России областях, представленный 1768го года Государственным чинам одним ксендзом езуитским.

Ежели целость и безопасность Государства основывается на взаимной любви, а любовь более всего поддерживается единством веры, то мы Поляки, желая целости и безопасности своему Государству, всевозможно должны стараться с особенным усилием о единстве веры между подданными. Поелику же сие единство в краях Русских, как коронных, так и к Великому Княжеству Литовскому принадлежащих, кажется (особенно простому народу) наиболее разрушается разностиюверы: то Государственные чины икаждый Поляк вособенности, желающий сохранить целость и безопасность своего отечества, должен поставить себе в обязанность, чтобы Греческое вероисповедание, Латинскому противное, всячески выводить, то презрением, то преследованием, то притеснением тех, которые держатся оного, идругими, сколько то возможно, действительными средствами. Будучи Поляком, в жилах коего течет кровь древних Поляков Латинского Вероисповедания, и желая от всего сердца счастья моему Отечеству, и вместе большего распространения Римско-Католической веры, я с своей стороны почитаю средства следующие действительнейшими к искоренению [л. 1в] суеверных греческих обрядов и введению на место их обрядов Латинских, вместе с верою Св. Римской Церкви, ипредставляю сии средства всем истинным поборникам веры и Патриотам. Итак –

Во 1х, Чтобы нам совершить столь спасительное и вожделенное предприятие, должно стараться хранить некоторую дружбу с Россиею и возводить на Польский престол таких Государей, к которым бы расположена была сия держава. Ибо если то справедливо, что на поступки врага более обращают внимания, то и Россия будучи с нами в дружбе, не будет наблюдать дружеских наших действий к чему они клонятся, и дела без помехи пойдут своим порядком, чем с большею для нас пользою, тем с значительним[23] для России вредом.

Во 2х, Дворянство Греко-Российского Вероисповедания, хотя оно и остается в Унии, а тем более отщепенцы, ни к каким не должны быть допускаемы Государственным должностям, особенно же к таким, в которых они могут приобресть друзей, нажить имение иснискать какое-либо уважение, и таким образом покровительствовать всем своим единомышленникам, что должно ограничить на сеймах новым строжайшим прежнего постановлением. В особенности же каждый Поляк должен в собраниях чуждаться Русского, в соседстве не заводить с ним дружбы, разве для своей выгоды; в разговорах в присутствии Русского более сего говорить о суеверии Русских [л. 2] и т. д.[24]. После сего я почти могу уверить, что всякий лучше захочет переменить вероисповедание и совершенно отказаться, чтоб он был когда-либо русским, нежели во всю жизнь терпеть столько досад и огорчений.

В 3х. Зажиточнейшие обыватели Отечества не должны принимать Русских ни в какие услуги, особенно не допущать их туда, где они могли бы сколько нибудь образоваться, разве в том только случае, когда можно надеяться, что они откажутся от своего вероисповедания, ибо таким образом пребывая в невежестве, они впадут в крайнюю нищету и останутся в самом презренном уничижении, следовательно, принуждены будут или совершенно пасть от своей бедности, или переменить вероисповедание для какого-нибудь повышения и улучшения своего состояния.

В 4х,таккаквгородахиместечкахРусскихнаходитсяеще значительная часть зажиточных жителей русских, то и сих нужно довесть до нищеты и невежества, чтоб они не могли ни деньгами, ни умом помочь себе, а достигнуть сего можно следующим образом. Ежели города находятся вземских имениях, то наследственные Владетели одним введением жидов и помещением их в центр города погубят Русских. Ибо Евреи по природной своей хитрости приберут в свои руки все средства к приобретению доходов и завладевши всем в городе вытеснят русских жителей из города и заставят их вступить в крестьянство. Ежели же города считаются в имениях принадлежащих двору; то Государственные чины под разными предлогами должны мало по малу заставлять и приучать к барщине жителей тех из их городов, [л. 2в] которые не столь значительны, в прочих же кроме введения жидов, для вышеупомянутой цели нужно хоть немного ввести Римских; равным образом не бесполезно также иметь ввиду ито, чтобы всякие дела и магдебургские и другие права выпускаемы были на Польском, а не на другом языке; от чего Русские останутся большими невеждами, и никто из них не будет иметь в городах ни силы, ни важности.

B 5х, Самый трудный к разрешению узел в сем благодетельном начертании составляют Архиереи и Священники, коих нужно ослепить, чтобы они не могли ни возвыситься, ни думать, а тем более делать, что захотели бы. В том и другом случаях, как поступать должно с Архиереями и Священниками, открою средства. Архиереи, кроме того, что должны быть из шляхты, как положено прежде Конституцией, должны быть назначаемы из тех, которые находятся в родственных связях с фамилиями Римского вероисповедания, чтобы и при жизни благодетельствовали им, и то, что по смерти будет оставаться, доставалось бы в наследство не русским, но полякам. Сверх того мы и преемники наши никогда не должны допускать Русских Епископов к заседанию в Сенате, чтобы они не доставляли своему вероисповеданию никаких важных преимуществ, не старались о возвышении своих единомышленников, не заводили дружбы с почтенными и везде уважаемыми в отечестве лицами, а более всего, что касается до настоящего предмета, чтобы и мыслию не вос-ходили к тому, что в рассуждении их и целой руси bнадобно будет[25] предпринимаемо[26] и выполняемо[27].

B 6х, Епископы наши все вообще взявшись, так сказать, за руки, должны приводить в действие с особенным тщанием то, чтобы [л. 3] aрусские[28] Архиереи носили титул Викарыих, оставаясь сами в зависимости и подчинении, чтобы они и их Священники подвергаемы были ревизии наших прелатов, публично наказываемы за преступления, и чтобы им выставляемы были на вид их суеверия. Ибо таким образом Архиереи не будут иметь довольно силы противиться всему, и народ, будучи побуждаем Римским начальством, удобнее склонится к тому, чтобы отступить от существенных своих обрядов.

В 7х. Священники в наши времена большие суть невежды, совсем неученые, без всякого просвещения, и если они навсегда останутся в таком состоянии, то это не только будет споспешествовать к удобнейшему выполнению сего проекта. Ибо будучи оставлены без образования в невежестве, они не в состоянии будут ни знать своих обрядов, как и когда оные установлены, ни постигать причин, по[29] которым введены в российскую Церковь, ни внушать народу, что обряды сии подлинно, заимствованы от греческой Церкви, ни ясно и убедительно доказывать, что они ни в чем неизменны, ни суеверны, ни наконец основательно противиться уничтожению оных. А для того, чтобы удержать их (что для нас весьманужно), в столь грубом невежестве, самым действительным средством почитаю бедность, в которой они как доселе оставались, так и так из оной никогда не выйдут, если станем поступать следующим образом. 1е, нужно, чтобы помещики не делали никаких эрекций, с тем, чтобы каждый рукополагающийся во Священники покупал для продовольствия себя и своего семейства ту землю, которою пользовался его предшественник; таким образом продающие и купующие будут подвергаться Симонии, как учили меня наши Богословы. 2е Если где находятся древние эрекции, то и там имеющие право давать одобрение (ius representandi) при выдаче оногомогут брать деньги [л. 3в] от поступающих во Священника, без всякого зазрения совести, не за одобрение, чтобы это не показалось тогда некоторым образом вещами церковными, но дабы тут же в самом начале поставил Священника не в состоянии запастись суеверными и еретическими книгами. При выдаче же одобрения не должно описывать грунтов обстоятельно, ибо таковые одобрения могут служить вместо эрекций, для всех выгод, какими пользуется наше духовенство; довольно в сем случае держаться следующей, которую я имел случай читать, копии: «Я NN, даю одобрение NN, освобождая от всяких повинностей господских, высылки подвод и пр. С таким то благоразумием поступали древние Поляки, предки наши, достойные бессмертной славы. Посему и пользовались они, если не более, то наравне, или малым чем меньше от Священников, нежели от крестьян. Ибо Священнику нигде не позволено было брать водку, как только у Еврея aрендатора, и если Еврей ловил с оной на дороге Священника, или отыскивал в доме; то тот час выводил пару волов, с священнического двора. Не позволялось также молоть в другой какой либо кроме означенной мельницe, cчто на случай[30] если бы [31] Священник это[32] нарушал, то[33] Евреи разбивали амбар, или кладовую, забирали и всякoй хлеб. Таковыми и сим подобными средствами предки наши многих отщепенцев заставили обратиться. Употребляя и мы сии средства успеем при помощи Божией перевесть и прочих на униатов, и со временем всех обратить в Римо-католиков; Намерению нашему будет способствовать и то, ежели мы воспретим Священникам наживаться на счет наших крестьян и посредством их обогащаться. В сем случае Экономы и Правители имений, ежели смерть переселит кого-нибудь в другую жизнь, должны призвать к себе наследников умершего хозяина и определить им, что они должны будут им заплатить за погребение. Ежели же Священник назначаемою [л. 4] наградою не будет доволен и умершего погребать не станет, то общество пусть занесет труп его ему на двор; должно также назначать цену за совершение и прочих треб, чем воспрепятствуем им брать с крестьян лошадей, коров, волов и недвижимое имение, отказываемое по завещанию, а нередко и вынужденное; прекратим всякие их взятки и грабительства, как за таинства, так и за вымышленные ими обряды, а чрез то доведем их до такой бедности, что они не в состоянии будут иметь и приличного одеяния, а тем более богатства. Как же им теперь запасаться потребными книгами, или что важнее, давать детям своим хорошее воспитание. С прекращением сих приобретений законных и незаконных они лишатся всяких доходов и всяких средств к поддержанию своего состояния. Вообще все мы должныстараться предложитьна сейме П.П. Епископам нашим помнить и сей проект, чтобы они собором (synodaliter)постановили, что за всякие требы должно платить и обязали бы Архиереев, чтобы они предписали протопопам или наместникам, чем и за что должен довольствоваться Священник. Поступая таким образом мы не попустим Священникoв вытти из бедности, что для нас будет весьма полезно, а для руских нестерпимо, и сверх того, возбудим еще в крестьянах посредством таковой потачки приверженность к себе, а к Священникам ненависть, чем удобнее преклоним их, когда захотим на свою сторону.

B 8х.Семейства Священников во всем должны зависеть от местного Господина, начальства и для большого их унижения должны быть строго наказываемы за самые малейшие преступления или неповиновение. При чем надобно распускать слухи, что сыновья каждого попа обыкновенно поповичами называемые, кроме одного, который на место своего отца имеет поступать, не освобождаются от крестьянства, что они не могут поселяться в вольных городах, ни переходить с одного места на другое; когдаже они придут в такое состояние, [л. 4в] что не станут сим неосновательным слухам, то нужно будет сделать постановление, под предлогом будто бы это делается для попущения их к образованию себя; те же из поповичей, которые не достигнут надлежащего образования, остаются навсегда крестьянами своих Господ. А поеликуже[34] они имеют свободный вход в наши публичные училища, подобно всем дворянским детям, то дворяне должны их преследовать; отцы незаметным образом подадут к тому способы, а благоразумные наставники, знаю, (ибо я и сам испытал) не только будут потворствовать сему, но и сами даже могут преследовать. Таким образом пусть никто не считает нужным делом запрещать всем детям Греко-Российского исповедания духовенства поступать в училища, потому что 1е, дети дворян, как обыкновенно случается, в буйной молодости, сделав какое-нибудь преступление, будут иметь случай сложить вину на русских, 2е, русские, получая от нашего духовенства хорошее образование, еще более станут обяснять своемународу, что Таинства Р.Церкви имеют такуюже важность, как и таинства Церкви Российской, что обряды одни другим не противны; что Р. Католическое вероисповедание и вероисповедание Греческое есть одно и то же, что все с течением времени к удобнейшему преклонению упорных умов русских послужить может.

B 9х, но если бы по какому-нибудь случаю (чего впрочем не надеюсь), Русские достигли надлежащего образования; то надлежит с ними поступить таким образом: уговаривать тех, которые захотят, оставаться в духовном звании, чтобы они вели жизнь безбрачную, показывать им более нежели другим уважения, давать более свободы, увеличивать доходы и пр[oчее] и пр. Когда же таким образом все имеющие намерение поступить во Священники, с охотою станут избирать род жизни безбрачной, тогда намерения наши [л. 5] вполне достигнут своей цели. Ибо по смерти безбрачных Священников некому будет заступать их места, крестьянским детям запретить учиться, поповичей не будет, русского дворянства также мало и то без всякого образования; и так дело дойдет до того, что мы станем определять на сии места своих приходских Священников (Plebanos) нашего Р. вероисповед. а нам это и нужно;

B 10х, Особенно непреклонен и других в непреклонности удерживать способен простой народРусский,умеющий только читать, свои писания. Итак нужно устранить причину такового их упорства, и упорство само собою исчезнет, (что нетрудно нам полякам сделать), если запретить детям своих крестьянучиться в находящихся при Церквах школах; сим не только достигнем вышеозначенной цели, но и предохраним себя от тех невыгод, какие нередко испытывают от своих крестьян; ибо мужик, выучившись в простой сельской школе, уходит от своего Господина на несколько десятков миль и ищет свободы, на что жалуются воеводства Русковолынское и Брацлавское с принадлежавшими к ним уездами. Посему экономам и управителям нужно бы внушить в их инструкциях, дабы они строго смотрели за тем, чтобы крестьянские дети приучаемы были не к книгам, но к плугу, сохе, тяглу и пр.

B 11х, Чтобы удобнее погубить со временем Русских, для сего не худо бы записывать в общую особую книгу все случающиеся в их обрядах неблагопристойности, срамные слова и поступки против Римлян и частные приключения Священников, в которых при столь великом их невежестве не будет недостатка, дабы когда этот проект начнет приходить в действие; светский вид основательные причины таковых поступков со стороны поляков. Но если бы недостаточно было одних действительных упреков к подавлению Русских, что [л. 5в] между и честным народом не может иметь места, то весьма полезно будет к подкреплению наших замыслов, разглашать хорошо обдуманные против них вымыслы, тайно подбрасывать под именем Священников, а лучше бы и самих Архиереев, русские сочинения, вредные республике, вредные имени польскому, вредные вере Католической, возводить на них мятежи иубийства, только бы это служило всвое время не маловажным к уничтожению в Польше Греч. религии, поводом и сильным как для Д. так и светского состояния, как для сенаторов, так и для прочей шляхты побуждением к выполнению спасительного предприятия.

B 12х. Когда все сие в продолжение известного времени будет приготовлено, то к самому делу должно приступить не вдруг, не везде в одно и то же время, даже и не во всех местах; нужно начать с тех удаленных мест, где более католиков нежели русских иначать не без причины, выставляя напр. Священникам их худой образ жизни, соблазнительное поведение, незнание или нерадение в учении правилам[35] веры, небрежность всовершении необходимых для спасения таинств идругие сим подобные нелепости. Таким образом постепенно с усмотрительностью и благоразумием, когда успеем внекоторых местах, то поощрением, то обманом, то укоризною, перевесть [л.6] Руских на Римлян; то все останутся в той мысли, что при помощи Божией, во всей стране Руской, к общему всех желанию будет процветать Р.[имское] вероисповедание.

B 13х. Но поелику народ украинский, Подольский и Волынский держась своего вероисповедания, готов произвесть мятеж, то в таком случае, ежели трудно будет предавать смерти и по малочисленности польских войск удержать мятежников, Республика не должна жалеть о том пожертвований, если всех таковых ревнителей отдаст в услугу татарам, они скоро приберут их в свои руки, а оставшийся после них край заселит народом польским и мазовецким, не подумайте, чтобы Россия вступилась за Русских, когда они уже сделаются Униатами, ибо надобно знать, что Униатов более нежели нас ненавидят Русские и желали бы видеть их за отступление от раскола в крайнем несчастии. Впрочем хотя бы и расположена была к Униатам Россия, все мы можем сделать ее и для них такою, какою захотим.

Поступая таким образом мы без всякого сомнения достигнем со временем того, что народ польского королевства утвердится во взаимной любви, согласии и единении, что Польша сделается предметом всеобщего уважения, взойдет на высочайшую степень могущества и [л. 6в] заставит трепетать пред собой все прочие народы; что религия Римско-Католическая распространится более нежели на 160 миль квадратных, словом, что все мы сохраним целость и безопасность своего отечества и пребудем в сим. Здесь под конец заметим, что так как Русь, будучи оставлена при своем вероисповедании, может угрожать нападением Польше, отделится ли она от раскола, или присоединится опять к оному; то обратив ее к Римской церкви, мы прежде всего отнимем надежду у простого народа к восстановлению оной, а потом тесно соединив оную с собою сделаем для России неприязненною – в чем да поможет нам Бог! Аминь!

Для параўнання падаем польскі тэкст, апублікаваны ў: Дополнения к актам историческим относящимся к России собраний в иностранных архивах и изданы Археографической Коммиссиею. С.-Петербург, 1848, с. 221–226.

LXXXI

Jeżeli całość i bezpieczeństwo państw na wzajemnej obywatelow funduje się miłości, miłość zaś najszczegolniej utrzymana bywa jednością wiary: toć my Polacy, chcąc być w swoim ocalenii ubezpieczeni państwie, o jedność w mieszkańcach wiary z największą starać się mamy i powinniśmy usilnością. Żezaśjedność ta w krajach Ruskich, tak do Korony, jako i Wielkiego KsięstwaLitewskiego należących, najbardziej psować zdaje się, ile w prostym ludzie obrządkow rożność: zaczem stany krolestwa i każdy w szczegolności Polak, jeżeli chce ocalić i ubezpieczyć ojczyznę, ten na siebie włożyć powinien obowiązek, ażeby obrządek Grecki, obrządkowi Łacińskiemu przeciwny, już to wzgardą, już prześladowaniem, jużuciśnieniemtenże zachowujących, jużinnymi, ilebyć może, najskuteczniejszymi znosił sposobami.

Ja z dawnych Polakow obrządku Łacińskiego mając sobie krew przelaną, żądając z serca uszczęśliwienia mojej ojczy-zny, i większego oraz szerzenia się wiary Rzymskiej Katolickiej, do wykorzenia zabobonnych, lub jakichkolwiek obrządkow Greckich, a wprowadzenia na to miejsce wiary świętej Rzymskiego kościoła, te z mojej strony najskuteczniejsze i najzbawienniejsze być sądzę, i wszystkim prawdziwym wiary i ojczyzny miłośnikom podaję sposoby.

[s. 222] Najprzod tedy, ażeby tak zbawienne i pożądane wykonaliśmy dzieło, mamy się staraćz Moskwą zachować niejaką przyjaźń, i monarchow tej potencji przyjaznych na tron Polski wynosić. Jeżeli bowiem pewna, że bardziej nieprzyjaciela, niżeli przyjaciela uważane bywają czynności: toć i Moskwa będąc nam przyjazną, przyjacielskich naszych krokow, do jakiego zmierzają celu, uważać nie będzie, i rzeczy bez przeszkody swoim pojdą porządkiem, im z większym naszym zmocnieniem, tym z znaczniejszym Moskwy i całej Rusi osłabieniem.

Po wtore. Szlachta Ruskiego obrządku, chociaż zostającaw Unii, a tym bardziej schizmatycy, do żadnych ojczystych nie mają być przypuszczani urzędow, zwłaszcza tych, na ktore wy-niesieni, mogliby nabyć przyjacioł, przyzbierać fortuny i nieja-ką powagę sobie, a zaszczyt wszystkim uczynić Rusinom: co na sejmach nową, bardziej jak przed tym, obwarować należy Konstytucją. W szczegolności zaś każdy Polak w kompaniach mastronić od Rusina; w sąsiedztwie żadnej z nim, chyba dla swego pożytku, nie zawierać przyjaźni; w dyskursach, przy Rusinieprzytomnym, o Ruskich zabobonach najwięcej i najobszerniej mowić i t. d. A tak upewnić prawie mogę, że każdy woli obrzą-dek odmienić i wvrzec się, że był kiedyś Rusinem, niżeli tyle umartwienia, śmierci rowniącego się, przez całe życie ponosić.

Po trzecie. Majętniejsi obywatele ojczyzny do żadnych usług takich, na ktorych by mogli nabierać oświecenia, Ru-sinow przyjmować nie mają, chyba nadzieję mieć mogą, że swoich obrządkow odstąpią: tak bowiem w prostactwie zosta-jąc, do wielkiego przyjdą ubostwa i w ostatniej zostaną po-gardzie; a zatem, albo w swej nędzy upadać, albo dla jakowej promocji obrządek odmienić będą musieli.

Po czwarte. Że jeszcze znaczna cześć Rusinow majętnych w miastach i miasteczkach na Rusi fundowanych znajduje się, i tych do niedostatku i niewiadomości przyprowadzać trzeba, ażeby ani się pieniędzmi ratować, ani rozumem dać rady sobie nie mogli. To zaś w następujący wykonać można sposob: jeżeli miasta będą w dobrach ziemskich, dziedzice jednym wprowadzeniem Żydow i lokowaniem ich w rynku zgubią Rusnakow; ci bowiem przez naturalną żydowską przebiegłość, wszystkie do siebie zagarną zyski i Ruś w mieście skupiwszy, na przedmieście do pańszczyzny wyszlą. Jeżeli zaś miasta będą krolewszczyzną mianowane, z tych w pomniejszych mieszkańcy mają być, pod rożnymi pretekstami, od ichmości starostow do pańszczyzny robienia wyciągani powoli i przyuczani. W niektorych zaś, oprocz wprowadzenia Żydow, dla wyż pomienionej przyczyny, wprowadzić nieco potrzeba Rzymskich Katolikow; a potem od przełożeństwa i wszelkiej w mieście zwierzchności, jakiżkolwiek czyniącej profit, odsądzić Rusnakow, samych tylko utrzymując przy tychże Rzymskich Katolikow. Jako też i w tym trzeba pilność mieć, ażeby wszelkie dekreta z Magdeburgii i inne pisma po polsku, a nie po rusku wychodziły; a tak Rusnacy więksi, jak byli, prostacy zostaną, i żadnej w miastach nie będą mieli ani mocy, ani powagi.

Po piąte. Najtrudniejszy wtej zbawiennej osnowie do rozwiązania węzeł, są władykowie i popi, z ktorych potrzeba pierwszych zaślepić, żeby nie wiedzieli wszystkiego, a drugich obarczyć, żeby się ani w gorę wznosić, ani myśleć, lub czynić, co by chcieli, nie mogli. W tym i w drugim punkcie, naszym jak z władykami, jak z popami postąpić trzeba, wyrażę sposoby. Władykowie oprocztego, jako warowano dawniej konstytucją, że [s. 223] powinni byćszlachta, mają być nominowani tacy, ktorzy by z familią Rzymskiego obrządku spokrewnionymi byli, ażeby tym świadcząciza życia wielkich nie zbierali by dostatkow, i co po ich śmierci pozostanie, nie Rusnakom, ale Polakom dostało się w sukcesji. Nadto, my i sukcesorowie nasi nigdy nie mamy dopuszczać biskupom Ruskim mieszczenia się w senacie, żeby swemu obrządkowi nieczynili powagi; o proraocyą[36] swoich Rusinow nie starali się; dy-styngwowanych iwziętych wojczyźnie osob nie jednali sobie przyjaźni; a najbardziej, co do teraźniejszej ściąga się materii, żeby i myślą tego nie dociekli, co względem ich i całej Rusi, w subtelności projektować się i wykonywać będzie.

Po szoste. Ichmść wielebni biskupi nasi wszyscy w pospolitości, wziąwszy się, jak mowią, za ręce, mają to powoli, z usilnym wykonywać staraniem, ażeby władykowie suffraganowtylko tytuł mieli, pod taką dependencyą i zwierzchnością zostając; ażeby oni i ich popi od naszych prałatow wizytowani, a w nieprzystojnościach publicznie karani, i w zabobonach swych przestrzegani byli. Tak bowiem władykowie przeciwić się wszystkiemu tyle nie będą mieli mocy, i pospolstwo przyuczone do zwierzchności Rzymskiej, łatwiej się w czasie do odstąpienia najesencjonalniejszych swoich nakłoni obrządkow.

Po siodme. Popi jak najwięksi są czasow naszych prosta-cy, w niczym nie biegli, nieukowie, i takimi jeżeli na zawsze zostaną, nie będzie to przeszkadzać, ale owszem dopomagać do łatwiejszego wykonania skutkiem projektu tego. W niedoskonałości bowiem i niewiadomości będąc, ani początku swoich obrządkow, od kogo i kiedy postanowione, wiedzieć, aniprzyczyn, dla ktorych są do kościoła Ruskiego wprowadzone, poznawać, ani ludzi, że te prawdziwie od świętych Ojcow Greckich pochodzą, nauczać, ani jaśnie i dowodnie, że są w niczym nie odmienione i niezabobonne, probować, ani na koniec ichzniesieniu sprzeciwiać się rozumnie nie będą mogli. Do utrzymania zaś ich, arcy nam potrzebnego, w tej grubej ciemności, środek najskuteczniejszy być rozumiem ubostwo, w ktorym jak dotąd zostawali, tak z niego i nie wydobędą się nigdy, jeżeli z nimi w ten sposob postąpiemy sobie. Najprzod tedy trzeba, żeby kollatorowie żadnych nie czynili dla cerkwiej funduszow i żadnych nie dawali erekcyj, z przyczyny, że każdy święcący się na popa musi sobie grunt ten kupić, dla żywienia siebie i familii, ktorego używał jego antecessor; ani tak przedający podpadać będą simonii, jak mię Teologowie nasi nauczyli. Po wtore: jeżeli się gdzie dawne znajduią erekcje, to w takich miej-scach od mających się święcić, mający jus praesentandi, przy daniu prezenty brać mogą pieniądze bez żadnego skrupułu, nie za prezentę (żeby nie było jakie rzeczy Bogu poświęconych przedanie), ale żeby zaraz w początku zostawić popka w niedostatku, aby sobie książek zabobonnych i schizmatyckich nie miał za co kupić. W danej zaś prezencie nie mają się wyrażać grunta specifice, gdyż by takie prezenty za erekcje stanęły, ani też wszystkie wolności, jakie mają nasi księża; dosyć będzie w ten sposob, jak mi się zdarzyło czytać pewną kopią: „Ja N. N. prezentuję N. N., uwalniając od wszelkich powinności dworskich, podorożczyzny i t. d.” Tak to rozumnie nieśmiertelnej godni chwały Polacy starzy, przodkowie nasi czynili; dlategoż jeżeli nie więcej, to rownie, albo mało co mniej z popa, jak i z chłopa profitowali. Nie godziło się bowiem nigdzie popkowi brać wodki, tylko u Żyda arendarza, ktorą gdy Żyd na drodze przejąwszy wytrząsł, albo w domu znalazł, skąd inądprzywiezioną, wołow zaraz parę [s. 224] z obory popowej wyprowadzał. Nie wolno było zemleć, tylko w wyznaczonym sobie młynie: ktorą ustanowę gdyby popek przestąpił, Żyd odbiwszy komorę, lub spiżarnię, mąkę i wszystkie leguminy zabierał.Tymi i tym podobnymi środkami nasi przodkowie wiele schizmatykow do jedności kościoła przymusili; jakich i my używając, resztę, da Bog, poczynimy unitami, a potem wszystkich na Rzymskich przerobimy Katolikow. Będzie i to sprawie naszejpomagać wiele, jeżeli popom poddanych naszych zdzierać i z nich wspomagać się nie pozwolemy. W szczegolności tedy ekonomowie i administratorowie dobr, jeżeli śmierć kogo do innego przeniesieżycia, powinni będą do siebie sukcesorow zawołać zmarłego gospodarza, i naznaczyć im, co od pochowania zapłacić mają; a gdy pop wyznaczoną kwotą kontentować się nie będzie i zmarłego pogrzebać nie zechce, niech gromada do jego rezydencji zaniesie trupa. Tak i od innych administrowania sakramentow cenę popowi dwor naznaczać powinien. Co gdy skutek swoj weźmie, przeszkodziemy popom, że koni, wołow, krow, ruchomości legowanych, a czasem i wymogłych od chłopow brać nie będą; przeszkodziemy wszelkim ich wyderkaffomi zdzierstwom, tak za sacramenta, jako i za zmyślone ich sacramentalia; a tym samym zostawiemy ich w takim niedostatku, że i sukni przystojnej, tym bardziej pysznej sprawiać za co niebędą mieli; coż dopiero w potrzebie opatrzywać się w książki, albo, co większa, dzieciom swoim dawać dobrą edukacją? bo na tych wyderkaffach i na pracy rąk wszelkie ich dochody, fundusze i wszelkie do życia zostają sposoby. W pospolitości zaś wszyscy mamy się starać na sejmach, i podać ten ichmościomwielebnym biskupom naszym projekt, ażeby synodaliter, co od ktorego sakramentu każdy płacić ma, postanowili, i obowiązali episkopow, ażeby protopopow, czyli namiestnikow obwieścili, jaką się kwotą, i za co ma i powinien pop kontentować.

Tymi tedy postępując sposobami, w pożytecznym nam, a Rusinom nieznośnym ubostwie utrzymamy popow, i nadto jeszcze zjednamy ku sobie przez te pobłażania, przychylność, a ku popom nienawiść chłopow naszych, i łatwiej ich przychylnych na swojej, kiedy zechcemy, obaczemy stronie.

Po osme. Familie popow mają być ze wszystkim do zwierzch-ności dworskiey pociągane, i za najmnieysze wykroczenie, lub sprzeciwienie się, dla większego ich poniżenia, surowiej karane. Tudzież ogłaszać potrzeba, że synowie każdego popa, vulgo popowicze zwani, oprocz jednego, ktory na miejscu ojca swego ma być popem, od poddaństwa nie są wolni; że nie mają w miastach wolnych osiadać, ani też z jednego miejsca na drugieprzenosić się. Gdy zaś rozumnemi stawszy się, wiary tym zwyczajnym bezfundamentalnym powieściom dawać nie będą, będzie należało postanowić konstytucją (pod pretekstem jakoby pociągania ich do ćwiczenia się w naukach), na przykład, taką: ktorzy z popowiczow nie będą doskonale uczeni, niech będą wiecznymi panow swoich poddanymi. Że zaś mają wstęp wolny do szkoł naszych publicznych, jak wszystkie dzieci szlacheckie,więc szlachta ma ich prześladować. Ojcowie nieznacznie podadzą na to sposob, w czym nauczyciele, jako rozumni (wiem, bo i sam doświadczyłem), nie tylko dyssymulować będą, ale nawet i sami pomogą prześladować. Niech zaś nikt nie sądzi za rzecz przyzwoitą wszystkim im szkoł zabraniać, z przyczyn: 1°, że szlachetne dzieci, jak zwyczaj bywa, w bujnej młodości pobłądziwszy w czym i wykroczywszy, błąd i wykroczenie złożyć będą mogli na Rusinow; 2°, że Rusnakowie, [s. 225] od księży naszych dobrze oświeceni, lud bardziej w tym objaśniać będą, że Rzymskie sacramenta są tak ważne jako i Ruskie; że się te obrządki jeden drugiemu nie przeciwiają; że wiara Rzymska z Grecką jedna. Co wszystko w czasie do łatwiejszego upartych umysłow Ruskich nakłonienia pomoc może.

Po dziewiąte. Jeżeliby zaś, fato aliquo, czego się nie spodziewam, Rusnacy przyszli do należytej doskonałości; w ten sposob zda się nam z niemi postąpić, to jest: wmawiać tych, ktorzy chcą być w stanie duchownym, ażeby bez żenne prowadzili życie, i czynić im zacniejsze nad innych uszanowanie, większe dawać wolności, pomnażać dochody i t. d. A gdy tak wszyscy zabierający się do kapłaństwa bezżennego chwycą się życia, pod tenczas zupełny zamysłow naszych odbierzemy skutek. Albowiemkiedy bezżenni popi umierać będą, zbędzie na takich, ktorzy by ich zastępowali miejsca: chłopskim synom zabronimy uczyć się, popowiczow nie będzie, szlachty też niskiej mało, i to prostota; przyjdzie tedy na to, że obrządku naszego Rzymskiego plebanow naznaczać będziemy. Więcej też nam nie potrzeba.

Po dziesiąte. Najbardziej z siebie uparci, i drugich w upo-rze utrzymują Rusnacy de plebe, pisma swoje czytać umiejący; znieść tedy w nich przyczynę uporu, a tak i upor sam ustać musi. W czym łatwo sobie poradziemy Polacy, kiedy zabronie-my uczyć się po szkołach przy cerkwiach będących chłopskimsynom. Z czego nie tylko wyż wyrażony pożytek mieć będziemy, ale nad to tym sposobem uchroniemy się szkody, ktorą częstokroć w poddanych ponosić musiemy. Wyuczony bo wiem chłopek w prostej wieśniackiej szkołce, spod własnego pana o mil kilkadziesiąt uciekając, wolności szuka; na co wojewodztwa Ruskie, Wołyńskie, Podolskie i Bracławskie z ziemiami do siebie przyległemi użalają się. Powinniby tedy w instruktarzach swoich ekonomowie i administratorowie mieć zalecenie pilnego przestrzegania, ażeby się chłopskie dzieci nie do książek, lecz do pługa, sochy, radła, cepa przyzwyczajali.

Po jedenaste. Dla łatwiejszego potępienia w czasie Rusna-kow, wszystkie trafiające się w obrządkach ich nieprzyzwoitości, zelżywe słowa i postępowania przeciw Rzymianom, częste, popow historje (a ktore między tak wielką ich liczbą znaleźć nietrudno) w osobny regestr by zanotować należało, ażeby, gdy ten projekt do swego skutku przychodzić będzie, świat widział słuszne przyczyny tej czynności Polakow. Gdyby zaś na tychprawdziwych tłumiących Rusinow zbywało zarzutach (co między najmędrszym nawet i najlepszym być nie może ludem), skuteczna będzie na poparcie zamysłow naszych, pięknie ułożone na nich rozgłosić fikcje; a skuteczniejsza jeszcze, pod po-pow ba i samych ich władykow imieniem, stosując się do przyzwoitości czasu, szkodliwe Rzeczypospolitej, szkodliwe imieniu Polskiemu, szkodliwe wierze Katolickiey rozrzucić sekretnie Ruskie pisma. Byłoby to wielkim swoich czasow na zniesienie w Polszcze Greckiej religii dokumentem, i mocnym tak stanuduchownego, jako i świeckiego, tak senatorow, jako i rycerstwa, do wykonania zbawiennego dzieła zachęceniem.

Po dwunaste. Po uczynionych tych przez czas umiarkowa-ny przygotowaniach, rzeczy nie mają się czynić raptownie, nie wszędzie razem, owszem, ani na wielu miejscach. Potrzeba zacząć w zakątach krajow, gdzie więcej Katolikow jak Rusinow,a zacząć nie bez przyczyn, zadając, na przykład popom złe życie,gorszące obyczaje, nieumiejętność, albo niepilność w nauczaniuwiary, niedbalstwo w administrowaniu do zbawienia potrzebnycb sakramentow, i inne tym podobne absurda. A tak powoli,roztropnie i mądrze, gdy na niektorych miejscach, już to zachęceniem, już zdradą, już postrachem, Rusnakow przemieniemyna Rzymian, pojdzie in praejudicium, że za łaską Boga,kraj caływ Rzymskie, z wszystkich pożądaniem, zakwitnie obrządki.

Po trzynaste. Że zaś lud Ukraiński, Podolski i Wołyński przy swojej obstając wierze, gotow podjąć rebelią; w takowych przypadkach, jeżeli łatwo wyzabijać nie będzie można, ani też małością wojsk Polskich powstrzymać buntujących się, odżałować powinna Rzeczpospolita tej szkody: wszystkich takowych zelantow Tatarom oddać na usługi, prędko ich jak swoich schwytają; a kraj pozostały ludem Polskim i Mazowieckim osadzić. Ani tu sądzić należy, żeby Moskwa za Rusnakami, kiedy już Unitami zostaną, miała się interesować. Wiedzieć bowiem potrzeba, że Unitow w większej, jak nas, mają nienawiści i radzi by ich za odstąpienie schizmy w największym widzieć nieszczęściu. Ale choćby i przychylna była Unitom Moskwa, taką ją, jak zechcemy, dla nich uczynić możemy. Tymi tedy i tym podobnymi stopniami z Rusnakami postępując, ten niewątpliwy w czasie odbierzemy pożytek, że lud krolestwa Polskiego w obopolnej miłości, zgodzie i jedności zostawać będzie; że Polska szanowniejsza, mocniejsza i postronnym straszniejsza stanie się; że religia Rzymska katolicka więcej jak mil 160 wszerz i wzdłuż zakwitnie; słowem, że wszyscy mocni i ocaleni zostaniemy.

Tu przy końcu, i tę maksymę uważamy, że jako Ruś w swoim zostawiona obrządku, lub za oderwaniem się od Moskiewskiej schizmy, lub za powroceniem do tejże, zdałaby się grozić upadkiem Polszcze; tak, gdy ją przemieniemy na Rzymian, odbierzemy najprzod nadzeję Moskalom jej odzyskania; potem ściśle z nami złączoną, uczyniemy Moskwie nieprzyjazną. Co daj Boże. Amen.

Exemplaria hujus secretioris projecti, typisque in lucemnusquam ezcussi, adservantur in archivis Leopoliensis metropoliae ac Premisliensis dioeceseos, itemąue in Stauropygiali et aliis inibi monasteriis.

Conf. Истор. oбъ Уніи, autore Bantysz-Kamenski, pag. 4122[37].


[1] Слюнькова И. Н. Монастыри восточной и западной традиций. Наследие архитектуры Беларуси. Mосква, 2002.
[2] Тамсама. С. 302–307. Поўны тэкст гэтага ж дакумента разам з яго абмеркаваннем гл. у: Слюнькова И. Н. Проект уничтожения грекороссийского вероисповедания, представленный государственным чинам Речи Посполитой иезуитом С. Жебровским // Вестник церковной истории. Москва, 2007, № 3 (7). С. 186–195 [Далей цыт. як Слюнькова, 2007].
[3] РГАДА. Фонд “Общество любителей духовного просвещения”. Сигн. 626-1-88. Л. 1–5.
[4] Марозава С. Праект аб знішчэнні аб’яднанай Русі // Энцклапэдыя гісторыі Беларусі. Т. 5. Мінск, 1999. С. 560.
[5] Гл. біяграму ў: Encyklopedia wiedzy o jezuitach na ziemiach Polski i Litwy 1564–1995 / оpr. Grzebień L. i in. Krakow, 1996. S. 343.
[6] Слюнькова, 2007. С. 187. Тут таксама прыводзяцца звесткі з календара пра тое, што памянёны кс. Жаброўскі выступаў на сойме ў Гародні ў 1718 г.
[7] Encyklopedia wiedzy o jezuitach… S. 799, 875.
[8] Kurczewski J. Kościoł zamkowy. T. 3. Wilno, 1918. Тут у пераказе актаў капітула згадваюцца два Жаброўскія: адзін без імя, памерлы ў 1703 г. (с. 271 і 283), другі Аляксандр, прэлат і афіцыял віленскі, памерлы 19 красавіка 1742 г. (с. 285, 290, 293 і 295–314).
[9] Бантыш-Каменский Н. Н. Историческое известие о возникшей в Польше Унии: С показанием начала и важнейших, в продолжение оной чрез два века, приключений, паче же о бывшем от римлян и униятов на благочестивых тамошних жителей гонении. Москва, 1805. С. 412.
[10] Дополнения к актам историческим относящимся к Роcсии собраний в иностранных архивах и изданы Археографической Комиссиею. С.-Петербург, 1848. № LXXXI. С. 221–226.
[11] Тамсама. С. 226.
[12] Бібліятэка Нацыянальнай акадэміі навук Украіны. Ф. 2. № 5964. Л. 1–6. Гл.: Слюнькова, 2007. С. 186 (загаловак рукапісу), а таксама спасылку 3 (тэкст прыпіскі).
[13] Дополнения к актам… С. 221.
[14] Тамсама.
[15] Тамсама. С. 223.
[16] Cлюнькова, 2007. С. 187.
[17] Тамсама. С. 186–287 (Проект об уничтожении православного и униатского вероисповеданий, равно и русской народности в русских областях, подвластных некогда Польше // Киевские эпархиальные ведомости. 1862. № 6. С. 170–182; Сборник документов, уясняющих отношение к латино-польской вере и народности. Вильна, 1865; Виленский календарь на 1890 г. Вильна, 1899. С. 215–216).
[18] Гл. спасылку 4.
[19] Cлюнькова И. Н. Проект иезуитский // V Международные Кирилло-Мефодиевские чтения, посвященные Дням славянской письменности и культуры (Минск, 24–26 мая 1999 г.). Ч. 1. Минск, 2000. С. 133–141. Дзве апошнія пазіцыі – гл. спасылкі 1 і 2.
[20] Volumina Legum. T. VII. Petersburg, 1860. S. 40 [перадруквыд. 1 – Warszawa: drukarnia Pijarow, 1782].
[21] Дзяніс Зубрыцкі (1777–1862); гл.: Zubrzycki Dionizy. Rys do hi-storyi narodu ruskiego w Galicyi i hierarchji cerkiewney w tem-ze krolestwie. Lwow, 1837. Гл. таксама аналагічнае ўкраінскамоўнае выданне: Зубрицький Д. І. Нарис з історії руського народу і церковної ієрархії в тому ж королівстві.
[22] Дапіска алоўкам “w. XX”.
[23] Выпраўлена алоўкам на значительнейшим.
[24] Закрэслена д і ўпісана слова подобное.
[25] Словы падкрэслены, над імі алоўкам надпісана надлежит.
[26] Выпраўлена на предпринимать.
[27] Выпраўлена на выполнять.
[28] Слова дапісана алоўкам.
[29] Устаўлена.
[30] Словы закрэслены алоўкам, заменены літарай а.
[31] Алоўкам закрэслена бы.
[32] Слова дапісана алоўкам.
[33] Слова дапісана.
[34] Же закрэслена алоўкам.
[35] Правилам выпраўлена алоўкам на o правилах.
[36] Promocję (?)
[37] Бантыш-Каменский Н. Н. Историческое известіе о возникшей в Польше Уніи. Москва: Синодальная Типографія, 1805. [Мікалай Мікалаевіч Бантыш-Каменскі (1737–1814) – расійскі і ўкраінскі гісторык, архівіст, бібліёграф, з 1762 г. супрацоўнік, у 1783–1814 г. дырэктар Архіва замежных спраў у Маскве.]

Наверх

Tags: ,